ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЖІНОК ЗА ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ

 
 

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЖІНОК ЗА ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ




Підвищення теоретичного та практичного значення інституту кримінальної відповідальності взаємопов’язано із дослідженням ефективності застосування різних форм кримінальної відповідальності (не лише покарання) до різних категорій засуджених. Жінки є специфічним суб’єктом кримінальної відповідальності, оскільки за чинним законодавством існують суттєві відмінності у визначенні щодо них форм кримінальної відповідальності, системи покарання, умов та порядку їх виконання. Проте ці відмінності стосуються лише вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей. Щодо інших кримінальний закон майже не враховує статеві природні відмінності. Так, у чинному Кримінальному кодексі України є лише одна стаття 117, яка передбачає відповідальність жінки за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів. Ніяких особливостей відповідальності жінки не передбачено ст. ст. 18—22 КК, які визначають суб’єкта кримінальної відповідальності та ст. ст. 44—49 КК, які передбачають умови і порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності. Не передбачають особливостей чи відмінностей статті КК про покарання жінок (ст. ст. 50—64 КК), призначення покарання жінкам (ст. ст. 65—73 КК). Лише у п. 4 статті 66 КК визнається обставиною, що пом’якшує відповідальність, вчинення злочину жінкою в стані вагітності. Щоправда, у Кримінальному кодексі України є дві статті, які передбачають умови і порядок звільнення жінки від відбування покарання — ст. 79 КК — звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років; ст. 83 КК — звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, — але ці три норми пов’язані із певним психофізіологічним станом жінки та наявністю у неї малолітньої дитини, а тому не стосуються всіх жінок.

Традиційно негативна кримінальна відповідальність розглядається як специфічний механізм кримінально-правового реагування держави на вчинений злочин, що тягне певні несприятливі наслідки для особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Залежно від того, що розуміється під цими "несприятливими наслідками", коли вони виникають і припиняються, існують численні точки зору на зміст негативної кримінальної відповідальності. Насамперед це різне бачення проблеми співвідносності між кримінальною відповідальністю та покаранням. Так, окремі вчені кримінальну відповідальність ототожнюють з покаранням, зводять відповідальність до застосування санкції, чому сприяє практика законодавчого формулювання певних кримінально-правових норм Загальної частини КК України. Аналіз змісту ч. 2 ст. 1, 2, 50, ст. 65-67 КК викликає запитання, що в даному конкретному випадку мав на увазі законодавець: лише покарання як форму реалізації кримінальної відповідальності, чи, використовуючи поняття покарання, вкладав у нього значно глибший зміст, ніж припускає поняття його конкретного виду?

На нашу думку, законодавець, оперуючи поняттям "покарання", визначаючи завдання КК, мету покарання, загальні засади призначення покарання, обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, надає йому ширшого змісту ніж той, що вкладається в нього, коли йдеться про конкретні види покарання (ст. 51 КК), їхній зміст, порядок й умови виконання (ст. ст. 52-64 КК).

По-друге, справедливе твердження, що кримінальна відповідальність — результат застосування не лише санкції, а й диспозиції, тобто норми в цілому, що дозволяє говорити про можливість застосування диспозиції без санкції, про те, що санкція (у широкому розумінні) необхідно припускає відповідальність (факультативно — покарання), оскільки в ній відображено природу зафіксованого в диспозиції злочину [1, c. 128].

По-третє, історично підхід щодо суті покарання формувався як до поняття більш ширшого, ніж конкретний вид покарання, власне як до процесу здійснення державою карної репресії стосовно особи, яка вчинила злочин, і охоплювала своїм змістом усі форми реагування держави на акт злочинного поводження. Терміном "кримінальна відповідальність" скористалися вчені-кримінологи ще на початку століття, при цьому ні законодавство, ні кримінально-правова доктрина не диференціювали відповідальність і покарання, вважаючи їх тотожними поняттями. З позиції сьогодення очевидно, що причина полягала у тому, що кримінальна відповідальність у той період знаходила свою реалізацію, як правило, у покаранні. Лише в Основах кримінального законодавства 1958 р. ці поняття було розділено.

Кримінальна відповідальність і покарання згідно з чинним законодавством два взаємозалежні, але досить самостійні поняття, різні за змістом. Кримінальна відповідальність становить складний кримінально-правовий інститут, що не може бути зведений до інституту покарання. Вона завжди передує покаранню, у низці випадків настає без застосування покарання, його реального виконання. Водночас призначення і виконання кримінального покарання, як найбільш суворої форми державного примусу, однієї з крайніх форм кримінальної відповідальності, можливі лише в порядку її реалізації. Поняття кримінальної відповідальності ширше поняття покарання, і за змістом у своєму повному обсязі припускає засудження винного, призначення йому покарання із подальшим його виконанням. Такому розумінню співвідношення кримінальної відповідальності та покарання, на нашу думку, відповідає нова редакція ст. 2 КК, яка передбачає підстави кримінальної відповідальності: йдеться лише про кримінальну відповідальність і не згадується, як раніше, про покарання.

Сучасні тенденції розвитку кримінального законодавства (міжнародного, зокрема) полягають у прагненні розширити арсенал засобів кримінально-правового впливу на правопорушників. Даний напрям припускає відмову держави від реакції на злочин лише у формі покарання, збільшення кількості й розширення сфери застосування форм кримінальної відповідальності, не пов’язаних з реальним виконанням кримінального покарання (або без призначення як такого), призначенням покарань, альтернативних позбавленню волі. Спрямованість реформування вітчизняного кримінального законодавства має і надалі передбачати приведення його у відповідність з міжнародними стандартами. Міжнародні стандарти в сфері кримінального правосуддя, справедливість карної репресії, більш точне і чітке визначення її відповідності характеру і ступеню тяжкості злочинного діяння й особи, яка його вчинила, погоджують зі збільшенням кількості і сфери застосування заходів кримінально-правового впливу, що дозволяють досягти виправлення обвинуваченого, попередження нових злочинів з його боку без ізоляції від суспільства. У Резолюції Генеральної Асамблеї ООН за № 45/110 викладені принципи щодо заходів кримінально-правового впливу, не пов’язаних з ув’язненням. З метою забезпечення гнучкої системи кримінального правосуддя, відповідності обсягу кари характеру злочину, ступеню його тяжкості, особистості злочинця, в інтересах захисту суспільства і для уникнення несправедливого, невиправданого застосування заходів ув’язнення суд повинен мати широкий вибір заходів кримінально-правового впливу. За Токійськими правилами судам надається рекомендація застосовувати санкції, не пов’язані з ізоляцією злочинця від суспільства:

а) усні: зауваження, догана, попередження;

б) умовне звільнення від відповідальності;

в) обмеження у громадських правах;

г) економічні санкції та грошові покарання (разові штрафи і щоденні штрафи);

д) конфіскація або позбавлення права власності на майно;

е) повернення потерпілому майна або компенсації;

ж) умовне покарання або ж покарання з відстрочкою виконання вироку;

з) умовне звільнення з ув’язнення під судовий нагляд;

и) примусове виконання громадських робіт;

і) направлення у виправний заклад з обов’язковою щоденною присутністю;

ї) домашній арешт;

й) будь-який інший вид поводження, не пов’язаний із ув’язненням;

к) можливе будь-яке поєднання наведених заходів [2, c. 522-524].

Особливої актуальності набуває дана проблема, якщо враховувати міру негативного впливу покарання у вигляді позбавлення волі на засуджених жінок, матеріальний і моральний стан їхніх дітей, рідних і близьких. Проблема, на нашу думку, полягає в тому, що коли система покарань як крайніх заходів кримінально-правового впливу сформована і чітко визначена у чинному кримінальному законодавстві, то щодо системи заходів, що охоплюють поняття кримінальна відповідальність, цього немає. У теорії кримінального права існують досить різні підходи до визначення конкретних форм кримінальної відповідальності, підставам їхньої класифікації. Залежно від предмета дослідження в одних працях виділяється система покарань та інші заходи кримінально-правового впливу, що охоплюють не лише форми кримінальної відповідальності, а й інші заходи правового впливу. У таких випадках не виявляються чітко конкретні форми кримінальної відповідальності і співвідношення їх із покаранням [3, c. 73]. В інших дослідженнях, присвячених безпосередньо проблемам кримінальної відповідальності, більш докладно аналізується зміст форм кримінальної відповідальності, визначаються підстави їхньої класифікації, розглядаються питання співвідношення кримінальної відповідальності з покаранням [4, c. 34-35].

Згідно з чинним кримінальним законодавством України, зміст кримінальної відповідальності цілковито припускає засудження жінки, призначення їй кримінального покарання з подальшим його реальним виконанням. Закон надає також можливість суду обмежитися лише засудженням жінки без призначення покарання (ч. 4 ст. 74, ч. 2 ст. 84 КК), призначити покарання, але звільнити від його відбування (ст. ст. 80, 85 КК ), звільнити від покарання з випробуванням (ст. ст. 73, 79 КК ). Кожний з розглянутих варіантів — це нормативне відбиття певного обсягу кримінальної репресії щодо осіб, які вчинили злочин, що виявляється у змісті конкретної форми кримінальної відповідальності. Зміст кожної з них є різний, оскільки припускає не однакове співвідношення основних ознак кримінальної відповідальності: факт засудження, призначення покарання, реальне його відбування. Залежно від наявності всіх ознак або їхньої частини кримінальна відповідальність класифікується на різні форми, у яких реалізовується.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням передбачає особливі умови та порядок його застосування до певних категорій засуджених жінок. У даному випадку існування специфічного кримінально-правового інституту пов’язується не лише з конституційними і додатковими ознаками, передбаченими кримінальним законом як достатні підстави для притягнення жінок до кримінальної відповідальності. Особливе значення надається певним властивостям жінок соціально-демографічного, психофізичного характеру, що залишилися за межами складу злочину, але впливають на визначення ступеня їхньої суспільної небезпеки. За чинним законодавством значно менший обсяг кримінально-правового впливу, ширші можливості умовного незастосування покарання пов’язується з вагітністю жінки, наявністю малолітньої дитини. Зокрема, ст. 79 КК у разі призначення покарання у вигляді обмеження волі, позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років (крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини) передбачає звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання зі встановленням іспитового терміну у межах строку, на який жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами, досягненням дитиною семирічного віку.

Виникнення цього кримінально-правового інституту пов’язується із апробацією у 1991—1992 рр. відстрочки відбування покарання щодо певної категорії жінок, засуджених до реального відбування позбавлення волі: вагітних, які мали дітей віком до трьох років. Позитивні результати експерименту зумовили можливість і доцільність існування такого специфічного кримінально-правового інституту: звільнення визначеної категорії жінок від подальшого відбування позбавлення волі за певних умов. У 1994 р. КК поповнився двома новими нормами — ч. 2 (з 1996 р. ч. 3) ст. 461 КК та ст. 462 КК, які передбачали застосування відстрочки виконання вироку та відстрочки відбування покарання щодо вагітних жінок і жінок, які мали дітей віком до трьох років. За чинним законодавством назва інститутів змінилася. Відтепер особливі підстави застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до семи років, звільнення від відбування покарання вагітних жінок, жінок які мають дітей віком до трьох років передбачено ст. ст. 79, 83 КК.

Співставлення ст. 79 та ст. 61 КК (яка визначає сутність та умови призначення покарання як обмеження волі) показує, що за колом осіб, до яких має застосовуватися обмеження волі та звільнення від відбування покарання з випробуванням, ці дві норми не узгоджені. Так, обмеження волі не застосовується (крім інших категорій) до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років. Проте перше, що передбачено ст. 79 КК, звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, у випадку призначення покарання у вигляді обмеження волі. Якщо дотримуватися положень ст. 61 КК, то звільнення від відбування покарання з випробуванням має застосовуватися лише до тих жінок, яким призначено позбавлення волі. На нашу думку, це значно обмежує сферу застосування інституту, що не можна визнати доцільним. Порівняння відмінностей, які існували між загальною і спеціальною відстрочкою виконання вироку за КК 1960 р., з відмінностями, які існують між кримінально-правовими інститутами, передбаченими ст. ст. 75 та 79 КК свідчить також на користь цього твердження. Соціально-демографічні характеристики (стан вагітності, наявність малолітньої дитини), зазвичай, аналізуються в комплексі з іншими даними щодо всіх обставин вчинення діяння, особи винної. Відстрочка виконання вироку припускала кількаразовий аналіз характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого жінкою злочину, її особистісних характеристик, обставин, що пом’якшують або обтяжують провину. Це відбувалося під час ухвалення судом рішення щодо виду і терміну призначеного покарання і надалі, коли суд приймав рішення (якщо вчинено не тяжкий злочин, або тяжкий, але призначене покарання у вигляді позбавлення волі не перебільшує п’яти років) про застосування ч. 3 ст. 461 КК. Ступінь суспільної небезпеки злочину, який вчиняла вагітна жінка; жінка, яка мала дитину віком до трьох років, міг бути вище, ніж ступінь злочину, вчиненого особою, до якої застосовувалася загальна відстрочка виконання вироку. Термін позбавлення волі щодо останніх мав не перевищувати трьох років. Згідно з чинним законодавством за кримінально-правовими характеристиками (характером злочину, терміном призначеного покарання у вигляді позбавлення волі) між загальним і спеціальним звільненням від відбування покарання з випробуванням відмінностей не існує. З одного боку, скорочення "населення" в’язниць передбачає розширення сфери застосування загального інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо осіб, які вчинили злочини середньої тяжкості. Але ж цей напрям реформування кримінального законодавства необхідно зберегти також щодо розглядуваної категорії засуджених жінок. Безперечно, гуманістичну спрямованість спеціального звільнення маємо вбачати у поширенні інституту на жінок, які мають дітей до семи років (раніше — до трьох років). Проте вплив специфічних соціально-демографічних та психофізичних особливостей вагітних жінок; жінок, які мають дітей віком до семи років, на обсяг кримінального примусу має бути більш значним.

Конкретний розгляд цієї проблеми взаємопов’язано з аналізом чинної системи покарання, особливостями її застосування щодо цієї специфічної категорії засуджених жінок. Призначення конкретного кримінального покарання і реальне його виконання надалі є властивістю найбільш суворої форми кримінальної відповідальності. Ця суворість, попереджувальне значення (крім факту засудження особи, визнання її винною) залежать від конкретного виду покарання, його розміру, виду режиму установи (якщо особа позбавляється волі), порядку та умов виконання покарання. Лише за умови відповідності тяжкості вчиненого злочину, ступеня небезпечності особи злочинця цим засобом примусу можна досягти мети виправлення засудженого, попередження нового злочину. Розглядаючи жінок як суб’єкт цієї форми кримінальної відповідальності, необхідно пам’ятати, що кожний з чинників, які посилюють її суворість, на своєму рівні справляє особливий, специфічний вплив на особу жінки, дітей, її рідних. Які ж зміни сталися у системі кримінальних покарань? Чи стосуються вони жінок, якою мірою? Ці питання постали під час аналізу кримінально-правових норм, які визначали систему покарання, зміст та сутність окремих видів, умови призначення і виконання.

На нашу думку, суттєвих змін гуманістичного спрямування система покарань не зазнала. Звичайно, розташування кримінальних покарань у порядку посилення їхнього ступеня суворості сприятиме розширенню сфери застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства. Суд має, передусім, оцінити можливість застосування до винної особи покарання, що містяться у верхніх рядках системи. Щодо безпосередньо системи покарань, зокрема виключення з переліку кримінальних покарань "громадської догани", "позбавлення батьківських прав" виправдано. Проте, з іншого боку, система кримінальних покарань стала більш суворою. Із введенням у систему покарань арешту (поряд з існуючим раніше направленням у дисциплінарний батальйон, позбавленням волі на певний строк, довічним ув’язненням) збільшилася питома вага найсуворіших покарань, пов’язаних з ізоляцією засудженого від суспільства з 22 % до 33 %. До того ж, доволі суворим серед альтернативних позбавленню волі покарань є обмеження волі. Мінімальні терміни певних видів покарань значно збільшилися: позбавлення волі від 3 місяців до 1 року; виправних робіт — від 2 місяців до 6 місяців. Вважаємо, що за обставин посилення загального обсягу суворості системи покарань, набуває особливого значення поширення сфери застосування різних форм кримінальної відповідальності, не пов’язаних із реальним відбування покарання.

Чинне законодавство — вагітність, наявність малолітніх дітей (крім інших чинників — вік, стан здоров’я) — розглядає як достатні підстави незастосування певних головних кримінальних покарань. Соціально-демографічні, психофізичні властивості цих жінок зумовили існування системи покарання відмінної від загальної. Так, щодо вагітних жінок не мають застосовуватися громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі. Значне обмеження можливостей вагітних жінок щодо виконання обов’язкової праці під час громадських, виправних робіт, обмеження волі, негативний вплив ізоляції під час арешту, факту призначення довічного позбавлення волі на стан вагітної, її майбутньої дитини, зумовили законодавче рішення. Тож практично штраф та позбавлення волі — це можливі покарання, що має призначати суд вагітним жінкам, які вчинили злочин. Матеріальна неспроможність більшості засуджених до позбавлення волі жінок (за даними дослідження) доводить, що за сучасних умов сплатити штраф має можливість незначна кількість засуджених жінок. Тому призначатиметься позбавлення волі. Якщо вагітна жінка вчинила тяжкий злочин не насильницького спрямування, а термін позбавлення волі перевищує п’ять років (навіть на кілька місяців), вона не підлягає звільненню від покарання з випробуванням. У виправних закладах ці жінки мають право не працювати до того часу, коли дитині виповниться три роки. Увесь цей час держава має утримувати засуджену та її дитину.

Якщо злочин вчинила жінка, яка має дитину віком до трьох років, крім штрафу, позбавлення волі, можуть бути застосовані громадські роботи, довічне позбавлення волі. Не застосовуються виправні роботи, арешт, обмеження волі. Безперечно, підставою для застосування громадських робіт має бути упевненість у тому, що жінка зможе залишити дитину (навіть новонароджену), з тим щоб виконувати їх протягом кількох годин. Довічне позбавлення волі матиме наслідком розлучення матері і дитини у такий важливий для її фізичного і психічного розвитку період. Тож такі рішення небезперечні.

Якщо дитині виповнюється три роки (до семи включно) — не мають застосовувати лише арешт, обмеження волі. Тоді як система покарань щодо цих жінок поповнюється виправними роботами. Законодавець передбачає лише один вид виправних робіт — за місцем роботи засудженої. Жінка, яка перебувала у стані вагітності, народила дитину, перебувала у відпустці у зв’язку з доглядом за дитиною, навряд чи має місце роботи. В умовах зростання "армії" безробітних, яка, передусім, поповнюється жінками, знайти роботу засудженій практично неможливо. Виправні роботи щодо цієї категорії засуджених (та й не тільки щодо неї) дедалі більше втрачають своє значення.

Нарешті, щодо жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, не застосовується покарання у вигляді обмеження волі. Таке рішення теж не безперечне. Закон передбачає під час відбування покарання обов’язковість виконання праці. Праця в умовах обмеження волі найчастіше тяжка, не кваліфікована. Тому покарання може призначатися лише працездатним особам. Виправданим є незастосування обмеження волі до вагітних жінок, жінок, які народили дитину, перебувають у відпустці у зв’язку із доглядом за дитиною. Недоцільно також відривати жінку від дитини віком до семи (восьми) років, коли вона найбільш потрібна для виховання дитини, нагляду за її фізичним та психічним розвитком. Але щодо жінок, які мають дітей старшого віку (від семи до чотирнадцяти років), можлива ситуація, коли суд не зможе застосувати звільнення від відбування покарання із випробуванням на підставі ст. 75 КК. У такому випадку призначення обмеження волі мало б розглядатися як більш гуманне ставлення до жінки, яка має дитину, ніж позбавлення волі.

За підсумками аналізу системи покарань, що за чинним законодавством застосовується щодо специфічної категорії жінок — вагітних, які мають дітей віком до семи років, — постає запитання: наскільки доцільно існування таких розбіжностей у системі покарань щодо розглянутої категорії засуджених жінок? За сучасними соціально-економічними умовами життєдіяльності суспільства ця категорія не захищена у соціальному розумінні. І жінки, які вчинили злочин, не є винятком, бо, на жаль, ці умови дуже часто провокують протиправну поведінку. Найбільш уразлива ця категорія у сфері працевлаштування. Тому, на нашу думку, доцільніше не застосовувати громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі не лише до вагітних жінок, а й до жінок, які мають дітей віком до семи років. Щодо них переважним має бути застосування звільнення від відбування покарання із випробуванням. Або ж, якщо зберегти цю специфічну систему покарань щодо кожної групи окремо (вагітні жінки, жінки, які мають дітей віком до трьох, семи, чотирнадцяти років), необхідно поширити застосування ст. 79 КК на всі альтернативні позбавленню волі покарання. За чинним законодавством (із врахуванням ст. 61 КК) звільнення від відбування покарання з випробуванням має застосовуватися лише до позбавлених волі вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до семи років. Тоді як за загальними умовами цей інститут застосовується до осіб, яким суд призначив покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Отже, у випадку не виконання обов’язків, які покладаються судом на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, щодо цієї особи приймається рішення про реальне виконання призначених покарань, не лише позбавлення волі. І зовсім інакше слід ставитися до вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей. Тому, на нашу думку, маємо два варіанта рішення: перший, у випадку законодавчого визначення незастосування до цих жінок покарань у вигляді громадських робіт, виправних робіт, арешту, обмеження волі, доповнити ч. 4, 5 ст. 79 КК положенням такого змісту: "або приймає рішення про призначення більш м’якого покарання"; другий передбачає чинну редакцію ч. 4, 5 ст. 79 КК, але за умови доповнення ч. 1 переліком головних альтернативних позбавленню волі покарань (громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі). Такий підхід відповідатиме гуманістичному спрямуванню кримінальної політики щодо розглядуваної категорії засуджених. Через порушення жінкою покладених на неї обов’язків, перевагу необхідно надавати покаранням, не пов’язаним з ізоляцією від суспільства. Позбавлення волі — найсуворіший засіб кримінального примусу, — має застосовуватися у разі безуспішності інших, більш м’яких.

Звернення до проблеми впливу особистісних властивостей і психофізичних особливостей жінок на сприйняття ними різних форм кримінальної відповідальності, покарання дозволить визначити подальші напрями реформування кримінального, кримінально-виконавчого законодавства, найбільш доцільний обсяг кримінально-правового примусу, засоби підвищення його ефективності щодо жінок, як суб’єкта кримінальної відповідальності. Наголошуємо у даному випадку на важливості визначення не лише особливостей реального застосування покарання (передусім, позбавлення волі), як особливої, найбільш суворої форми кримінальної відповідальності, а й інших її форм.



список використаних джерел

1. Прохоров В.С. Преступление и ответственность. — Л., 1984.

2. Стандартные Минимальные правила Организации Объединенных наций в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила) // Международная защита прав человека. — М., 1990.

3. Судуров Ф.Р. Проблемы систематизации уголовно-правовых мер воздействия в законодательстве России // Современные тенденции развития уголовной политики и уголовного законодательства. — М., 1994.

4. Загородников Н.И. Уголовная ответственность и ее реализация в деятельности органов внутренних дел. — М., 1987.


Создан 15 фев 2008



  Комментарии       
Всего 1, последний 6 лет назад
--- 14 сен 2011 ответить
Додаткова інформація на http://ukrreferat.com
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником